Історія справи

Постанова ВСУ від 12.10.2016 року у справі №914/3236/14
Постанова ВГСУ від 02.03.2015 року у справі №914/3236/14
Постанова ВГСУ від 28.03.2016 року у справі №914/3236/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2015 року Справа № 914/3236/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Карабаня В.Я.,

суддів Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

Ковтонюк Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства Українина рішення господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р. (суддя Мороз Н.В.) та на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р. (судді: Мирутенко О.Л., Гнатюк Г.М., Кравчук Н.М.) у справі№914/3236/14 господарського суду Львівської області за позовомДержавної інспекції сільського господарства України до1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Опора- БКБ", 2. Державного підприємства "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" провизнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р. за участю представників: від позивачане з'явились від відповідачів1. Шнир О.Б., довіреність б/н від 18.09.2014 р. 2. не з'явились

В с т а н о в и в:

Державна інспекція сільського господарства України звернулась до господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Опора- БКБ" (далі - ТОВ "Опора- БКБ"), Державного підприємства "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" (далі - ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації") про визнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р.

В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що спірний договір за свою правовою природою є договором про спільну діяльність. При цьому, вказаний договір укладено без погодження з Державною інспекцію сільського господарства, чим, на думку заявника, порушено приписи ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р. у справі №914/3236/14, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р., в задоволенні позову відмовлено.

Місцевий господарський суд, з яким погодився господарський суд апеляційної інстанції, на підставі аналізу положень інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р., статуту відповідача 2, а також приписів Закону України "Про інвестиційну діяльність" та ст.ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України визначив, що оспорюваний договір не є договором про спільну діяльність, сума даного договору не перевищує 1 000 000 грн. 00 коп. або розміру статутного капіталу, а тому згода Державної інспекції сільського господарства на його укладення не була необхідною.

Не погодившись з судовими актами, прийнятими господарськими судами попередніх інстанцій, Державна інспекція сільського господарства України звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р., постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р. у справі №914/3236/14 та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування своїх вимог, заявник касаційної скарги посилається на порушенням господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Так, заявник вказує на те, що оспорюваний договір є договором про спільну діяльність, на укладення якого має бути надана згода Державної інспекції сільського господарства України. Крім того, на думку скаржника, сторонами інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р. не досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, зокрема, не визначено строк дії договору. При цьому, після завершення дії спірного договору до відповідача 1 перейде право постійного користування земельною ділянкою, як об'єктом інвестицій, чим буде завдано шкоди інтересам держави.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 16.02.2015 р. касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 02.03.2015 р.

Через відділ документального забезпечення діяльності судових палат Вищого господарського суду України 02.03.2015 р. від відповідача 1 надійшов відзив на касаційну скаргу.

У судове засідання 02.03.2015 р. з'явився представник відповідача 1.

Представники позивача та відповідача 2 не з'явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників позивача та відповідача 2.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити без змін оскаржувані судові акти.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, заслухавши представника відповідача 1, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та досліджено господарськими судами попередніх інстанцій, 07.12.2012 р. між відповідачем - 1 (інвестор) та відповідачем - 2 (замовник) укладено інвестиційний договір №42, відповідно до п. 2.1 якого предметом договору є участь сторін у реконструкції (з добудовою і надбудовою) об'єкту з отриманням у власність відповідних часток у комплексі на умовах договору.

Згідно з п. 2.2 вказаного договору замовник передає інвестору свої функції з проектування та реконструкції об'єкту, за винятком функцій для забезпечення відведення та передачі згідно акту інвестору земельної ділянки для реконструкції об'єкта, розташованого на ній.

Замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції, а інвестор інвестує в об'єкт реконструкції. Після здачі об'єкта в експлуатацію, замовник набуває право власності на реконструйовані нежитлові приміщення загальною площею не менше ніж 180 кв.м. відповідно до узгодженого сторонами акту розподілу площ (п.п. 2.3 - 2.5 спірного договору).

На період реконструкції інвестор безоплатно забезпечує замовника придатним для експлуатації приміщенням, що передбачено п.3.2.18 інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р.

За приписами ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

В свою чергу, інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Отже, зміст інвестиційного договору складають взаємні права та обов'язки учасників інвестиційної діяльності, спрямовані на реалізацію інвестицій з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 215 вказаного кодексу передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 р.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір про визнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р., господарським судам необхідно було встановити наявність або відсутність фактичних обставин, які відповідно до приписів чинного законодавства є підставами для визнання правочину недійсним.

Так, в процесі судового розгляду справи №914/3236/14 господарськими судами попередніх інстанцій досліджено, що наказом Державної інспекції сільського господарства України "Про затвердження статуту державного підприємства "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" №113 від 25.10.2011 р. затверджено статут відповідача 2.

Відповідно до п. 1.1 даного статуту (редакція від 02.11.2011 р.), ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" засноване на основі державної власності та входить до сфери управління Державної інспекції сільського господарства України і є підзвітним їй.

Пунктом 3.2.20 вказаного статуту передбачено, що відповідач 2 уповноважений займатись будь-якими видами підприємницької діяльності, які не заборонені законодавством.

Таку діяльність ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" організовує самостійно та здійснює діяльність на засадах госпрозрахунку, залучає і використовує матеріально-технічні, фінансові та інші ресурси, не заборонені законом (п.п. 4.2, 4.5 статуту).

Як закріплено в п. 5.5 статуту, відповідач 2 не має права без попереднього погодження з уповноваженим органом управління приймати рішення щодо укладення договорів про спільну діяльність.

При цьому, ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" вправі здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів, самостійно, без погодження уповноваженого органу управління, укладати договори на суму, що не перевищує 1 000 000 грн. 00 коп. або розмір статутного капіталу. Уповноважений орган управління забезпечує у встановленому порядку погодження підприємству договорів про спільну діяльність, а також, договорів на суму, що перевищує 1 000 000 грн. 00 коп. або розмір статутного капіталу. Вказане встановлено в п.п. 8.1.2., 8.1.3,10.2.8 та 10.2.13 статуту.

Крім того, в матеріалах справи міститься лист Державної інспекції сільського господарства №33-8-11/5476 від 17.10.2012 р., адресований відповідачу 2. Вказаний лист досліджено місцевим та апеляційним господарськими судами та визнано його належним і допустимим доказом у справі.

На підставі викладеного, господарські суди попередніх інстанції зробили висновок про відсутність підстав, передбачених ст. 203 Цивільного кодексу України, для визнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р., внаслідок чого відмовили в задоволенні позовних вимог.

Однак, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає вказані висновки господарських судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, а прийняті ними рішення, такими, що винесені при неповному з'ясуванні всіх фактичних обставин справи.

Так, господарські суди попередніх інстанцій не встановили в чиїй власності перебуває споруда, яка є об'єктом реконструкції за оспорюваним інвестиційним договором, а, отже, не визначили чи мав відповідач 2 достатній обсяг цивільної дієздатності для укладення спірного інвестиційного договору відносно даної споруди.

Судова колегія Вищого господарського суду України вважає дану обставину істотною для вирішення по суті спору у справі №914/3236/14.

При цьому, для повного та всебічного дослідження правовідносин, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням такою спорудою (об'єктом реконструкції), вбачається за необхідне залучити до участі у справі уповноважені органи Фонду державного майна України.

Крім того, відповідно до п. 2.3 спірного договору замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції. Проте, місцевим та апеляційним господарськими судами не було надано належної правової оцінки даному положенню договору, з врахуванням цільового призначення цієї земельної ділянки та з огляду на приписи чинного законодавства України, що регулюють порядок набуття права користування землею.

В судових рішеннях господарських судів попередніх інстанцій також не визначено яке саме право позивача порушили відповідачі укладенням спірного інвестиційного договору та в чому полягає таке порушення. Вказане, в свою чергу, є єдиною підставою для застосування певного способу захисту, в тому числі і такого, як визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій встановлено не всі обставини, які мають значення для даної справи, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати попередні судові рішення у справі №914/3236/14 та передати вказану справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України.

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р. та рішення господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р. у справі №914/3236/14 скасувати.

Справу №914/3236/14 передати на новий розгляд до господарського суду Львівської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя В.Я. Карабань

Судді: А.С. Ємельянов

Л.В. Ковтонюк